«Великий

Автор: Vasilisa

Це було задовго до знаменитого фільму Чарлі Чапліна.

У двадцятих роках Великого диктатора знали працівники всіх київських літературних журналів. Він регулярно ходив по редакціях і пропонував свої твори – вірші, романи, повісті, писані мішаниною української і російської мови, напівзрозумілою ярижкою. Зовні це був дебелий дід, високий і міцно збудований, з добрими синіми очима і рум’яними щоками. Зачіску він носив під Карла Маркса – здоровенну гриву кучерявого сивого волосся, але при цьому схожий був радше на попа-розстригу. При першій зустрічі Великий диктатор представлявся так: «Борець за справедливість і виновник усіх недостатків, что значить автор, Кирил Самойленко». Далі витягував із кишені цілу купу візиток та реклами і вибирав найвідповіднішу для знайомства: «Кирилл Иванович Самойленко. Член Киевского Общества Пчеловодов и Русского Купеческого Собрания» або «Кирило Іванович Самійленко. Член Українського клубу у Києві», а також картки «Самый полезный напиток старо-выдержанный запорожский мед Киевского № 3 завода К. И. Самойленко» чи «Покупайте липовый мед, полезный по свидетельству врачей, из пасеки К. И. Самойленко».

Ні-ні, Кирило Іванович Самійленко не був божевільним. Несподіваний випадок перекинув його життя догори дригом і зробив пасічника письменником.

Великий диктатор заледве вмів писати і надзвичайно кохався у бджільництві. Одного дня до нього нагодився агроном, якому подобалися бджільницькі методи Кирила Івановича, і запропонував велику видавничу авантюру: Кирило Іванович має багатий досвід пасічника, але, на жаль, малописьменний, тому він буде диктувати, а агроном за ним записуватиме. Незабаром вийшла друком книжка, де на титулі поважно значилося: «К. И. Самойленко. Как улучшить пчеловодство русского крестьянина».

Кирило Іванович увірував у своє літературне покликання. Невдовзі він написав і видав власним коштом п’єсу на шість дій «Дванадцять чародійниць». П’єса наробила страшенного галасу в критиці, бо компрометувала українське слово, але новоспечений драматург нічого не читав через свою малописьменність, тож йому й за вухом не свербіло. Далі Великий диктатор почав писати філософські трактати, пророкування, листи до царя, міністрів і губернаторів. Коли цар Микола ІІ приїхав до Києва, Кирило Іванович добився до міністра царського двору і просив про аудієнцію з імператором, щоб і йому пророкувати, але Распутін прямо перед його носом хряпнув дверима.

За радянської влади Великий диктатор узявся писати листи новим можновладцям – Петровському, Чубарю, Калініну, Горькому. Редакціям він пропонував насамперед свій безкінечний роман «Изходящий» – життєві пригоди самого автора в повістярській формі. Свої філософування викладав він безпосередньо й щиро. У розділі «Беседа философа Карла Самойлова с профессором Университета св. Владимира Капустинским» професор у присутності студентів посміявся над мовою героя, на що Карл Самойлов йому зауважив: «Вы посмотрите, г. профессор, на портреты Шевченко, Луначарского и других великих людей – на их лицах никаких смехов не заметно».

Писати Кирило Іванович за своє життя так і не навчився, тому найняв секретарку, яка охоче взялася за цю сізіфову працю – записувати його безсмертні творіння. Називався він диктатором, бо не сам пише, а диктує. Позаяк же твори його повинні, кінець кінцем, послужити вселюдському щастю, величав Кирило Іванович себе Великим диктатором. Однак у душі він залишався лагідним пасічником…

Джерело матеріалів: газета "Коментарі", №40 (145), 24 жовтня 2008 року.